Сьогодні:

Вхід для методистів ВІППО 

Останні новини:

Християнство — історія і сучасність (до 1025-річчя хрещення Київської Русі)На головну

 

Християнство — історія і сучасність

(до 1025-річчя хрещення Київської Русі)


Християнство є однією з найпоширеніших релігій світу. Це — друга за часом виникнення (після буддизму) світова релігія, яка охоплює три головні напрями — православ’я, католицизм, протестантизм. Виникло християнство в І ст. н. е. серед іудеїв Палестини і незабаром поширилося на всю територію Римської імперії. Одним із основних чинників його зародження був соціально-політичний, що виявився у глибокій кризі Римської імперії, супроводжуваний невдоволенням населення існуючими порядками, повстаннями і навіть громадянськими війнами. Згідно з християнським вченням засновником його є Ісус Христос — Син Божий, який з волі Бога-Отця зійшов на землю, отримав людську природу через народження Дівою Марією, дав людям заповіді Нового Завіту, прийняв страждальницьку смерть, воскрес і вознісся на небо.

 

На українських землях християнство утверджувалося протягом багатьох століть. Це був тривалий процес, що зазнав впливу різноманітних чинників: ідеологічних, політичних, духовно-культурних. Історичні джерела засвідчують присутність християнської віри у заселених греками містах Північного Причорномор’я ще на початку нашої ери. Звідси вона знайшла собі шлях до Східної Європи. «Повість минулих літ» містить апокрифічний сюжет (інших підтверджень немає), за яким апостол Андрій Первозваний благословив гори, на яких був заснований Київ, а на місці, де тепер Андріївський собор, поставив хрест. За іншими переказами, поширював християнство на наших землях і учень апостола Петра Папа Римський Климент IV. Є свідчення, що українських теренів на початку 60-х рр. IX ст. сягали й дороги солунських братів Кирила і Мефодія.

 

Прийняття християнства як офіційної релігії наприкінці І тис. принесло Київській Русі неабиякі зовнішньополітичні здобутки. Вона прилучалася до кола цивілізованих держав, позбавлялася статусу «варварської» країни. Такі чинники, як універсалізм християнства, освячення ним централізованої монархічної влади, здатні були сприяти подоланню міжплемінних чвар серед східних слов’ян-русичів, консолідації давньоруської народності, зміцненню централізованої ранньофеодальної держави з центром у Києві. Мабуть, тому необхідність християнізації усвідомила передовсім правляча еліта — представники князівської влади. Саме політичні розрахунки переважали на перших етапах долучення Русі до християнства: то було прагнення прийняти не стільки нову віру, скільки нову, ефективнішу політичну ідеологію та забезпечити Русі рівноправне становище в колі християнських держав. Особливо важливими були відносини з могутнім сусідом — Візантійською імперією.

 

Першою відомою спробою офіційної християнізації вважається «Аскольдове хрещення»: у 860 р. Аскольд, перший з київських князів, прийняв нову віру. В 955 р. відбулося хрещення київської княгині Ольги, також із зовнішньополітичних розрахунків на зміцнення династійних контактів з Візантією. Тоді ж з’явилися перші християнські храми в Києві. Відомий факт, що княгиня Ольга звернулася в 959 р. до імператора Західної Римської імперії Оттона І, щоб він прислав єпископа, та згодом відмовилася від опіки римської церкви. Нарешті, з 988 р., за князя Володимира, почався найпотужніший етап державної християнізації («хрещення») Русі. Хрещення киян, за літописом, відбувалося 988 р. в Києві на р. Почайні, притоці Дніпра. Відтоді почалося хрещення людей в інших містах і селах Русі. Це був болісний процес. Активно противилося християнізації населення Новгорода, Ярослава, інших міст, але ці виступи Володимир жорстко придушував. Християнство як державна релігія Київської Русі остаточно було закріплене силою державної влади у 988 ̶ 991 рр., але населення ще довго наверталося до нової віри.

 

Хрещення сприяло об’єднанню Русі в єдину феодальну державу, дало поштовх розвиткові економіки, освіти, духовності й культури. Русь зрівнялася з монотеїстичними державами в цивілізованому світі, зріс її міжнародний авторитет. Про це свідчать, зокрема, династичні шлюби: Ярослав Мудрий був одружений з дочкою шведського короля, сестра Ярослава стала королевою Польщі, три його дочки — королевами Угорщини, Норвегії та Франції.

 

Християнство на Русі мало особливу підтримку держави. Митрополити були керівниками церковної організації в релігійно-канонічних справах і радниками князя у справах громадських. Після поділу церкви (1054) на православну та католицьку руські священнослужителі залишилися в підпорядкуванні візантійської церкви. Резиденцією Київського митрополита був Київ, де було збудовано храм Святої Софії. На межі X-XI ст. було засновано єпархії (єпископські кафедри), як правило, в межах удільних князівств з центрами у Білгороді (нині с. Білогородка на Київщині), Юр’єві (нині м. Біла Церква), Володимирі-Волинському, Чернігові, Ростові, Новгороді, Переславлі, Перемишлі, Полоцьку, Туровську, Смоленську, Галичі, Рязані, Луцьку, Суздалі та ін. У різні часи існувало до 20 єпархій. З XI ст. єпархії отримували у власність землю, а соборні храми (головні храми єпархій) ставали навіть власниками окремих сіл. Церква стала привласнювати особливу данину — десятину (десяту частину від доходів), яку збирали церковні чиновники — десятники.

 

Підпорядкування церкви Константинополю певною мірою сковувало політичну владу в Київській Русі. Саме в намаганні дистанціюватися від Константинополя Ярослав Мудрий ініціював обрання на митрополичу кафедру Іларіона. Цим було зумовлене і його рішення щодо канонізації Бориса і Гліба, яке відбулося вже після його смерті — у 1072 р. Ще одна спроба незалежності Київської митрополії відбулася за великого князя Ізяслава Мстиславича в 1147 p., коли собор єпископів віддав митрополичу кафедру його ставленику Климентові Смолятичу. Однак усі спроби здобути автокефалію були невдалими. А згодом на тривалий час проблему дистанціювання заступила проблема виживання православ’я, переслідуваного польсько-литовськими завойовниками.

 

Після відновлення у 1620 р. ієрархії православна церква набирає рис національної української церкви, особливо за митрополита Петра Могили. У Народно-визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького вона була однією з найвпливовіших сил.

 

Після укладення в 1654 р. російсько-українського політичного договору постало питання про перехід Київської митрополії з-під юрисдикції Константинопольського патріарха до Московського. Така перспектива влаштовувала далеко не всіх ієрархів. Одних непокоїла ймовірність втрати українською православною церквою національних особливостей, інші — більше хилилися до Польщі, треті вважали неможливим вирішення таких питань поза волею Константинопольського патріарха. Однак у 1685 р. на православному соборі в Києві Луцького єпископа Гедеона Четвертинського за підтримки гетьмана Івана Самойловича було обрано митрополитом Київським, який присягнув на вірність Московському патріархові. Роком пізніше Константинополь погодився на перехід Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріархату. Цими подіями на довгі роки обривається літопис Київської митрополії. Натомість зароджується рух за автокефалію православної церкви в Україні.

 

До 1990 р. православні парафії та інші церковні утворення в Україні належали до Українського екзархату Московського патріархату.

 

Більш безпосереднім чинником, що впливає на розвиток релігійного життя в сучасній Україні, є трагедія двадцятого століття ̶ епохи терору та насилля: за приблизними оцінками, в Україні двадцятого століття насильницькою смертю загинуло близько 17 мільйонів людей. Особливо трагічним є те, що ці жертви були породжені не лише війнами та конфліктами, а й химерними ідеями перебудови світу.

 

Боротьба з релігією була державною ідеологією, для утвердження якої не шкодували зусиль. Храми руйнували, палили, профанували; священиків і вірних ̶ православних і католиків, представників інших релігій ̶ розстрілювали, арештовували і депортовували в сибірські гулаги. Цілі Церкви переслідувалися, їх заганяли у підпілля і повністю знищували (як-от Українську автокефальну православну церкву на початку 30-х рр., Українську греко-католицьку церкву 1946 р. у Галичині та 1949 р. на Закарпатті). Від Римо-католицької церкви і протестантських конфесій залишилась лише жменька спільнот, які підлягали строгому контролю. Навіть діяльність Російської православної церкви була сильно обмеженою. Окрім того, вона страждала через проникнення в її ряди радянських спецслужб. У суспільстві прогресувала бездуховність та поглиблювалась деморалізація.

 

Криза радянської влади у 80-х рр. зупинила придушення Церков. У 1989 р. вийшла з підпілля заборонена режимом УГКЦ, були створені громади Української автокефальної православної церкви. Із проголошенням 24 серпня 1991 р. Верховною Радою незалежності України релігійне життя в нашій державі значно активізувалося, набуло якісно нових вимірів.

 

Головною рисою релігійного життя в Україні на межі ІІ і ІІІ тисячоліть є стрімке зростання різноманітних конфесій і культів. Кількість їх сягає 100. Загальна чисельність релігійних громад в усіх конфесіях зросла з 10,8 тис. у 1991 р. до 19 тис. у 1998 р. Найбільша релігійна активність припадає на західні області України, зокрема Львівську, Волинську, Закарпатську, Івано-Франківську, Тернопільську, Чернівецьку, де зареєстрована найбільша кількість релігійних організацій. Більше 97 % зареєстрованих на сьогодні релігійних громад в Україні є християнськими. Приблизно половина з них ̶ православної традиції. Решту, майже порівну, поділяють католики та протестанти.

 

До категорії «традиційних» (за неофіційною термінологією) Церков належать УПЦ Київського патріархату, утворена в 1992 р. на об’єднавчому соборі, УПЦ Московського патріархату, Українська автокефальна православна церква, Українська греко-католицька та Римо-католицька церкви, вірменські громади та ін. Між православними церквами триває змагання за лідерство, віруючих, майно. На початку ХХІ ст. УПЦ КП мала понад 1750 громад, УПЦ МП — понад 6 тис., УАПЦ — понад 600.

 

Широко представлені в Україні церкви протестантського напряму. Вони об’єднують такі релігійні громади як: євангельські християни-баптисти, християни віри євангельської (п’ ятидесятники), свідки Єгови, адвентисти сьомого дня, реформатські церкви, лютерани.

 

На даний час українці й надалі залишаються поліконфесійним народом. Активні намагання багатьох їх представників до створення єдиної національної церкви поки що успіху не принесли. Багато в чому перешкоджають цьому ідеологізація церковного життя, надмірне зближення церкви й політики, різноманітні зовнішні впливи.

 

Рекомендована література:

Брат Віктор. Діяння небожителів: містерія-епос / Брат Віктор.- Луцьк: Ключі; ПРАТ «Волинська обласна друкарня», 2011.- 256 с.

 

Головащенко С.І. Історія християнства: курс лекцій: навч. Посібник.- К.: Либідь, 1999.- 352 с.

 

Калінін Ю.А. Релігієзнавство: підручник /Ю.А. Калінін, Є.А. Харьковщенко.- К.: Наукова думка, 2002.- 352 с.

 

Колосок Б.В. Римо-католицькі святині Луцька / Б.В. Колосок.- К.: Техніка, 2004.- 224 с.

Короткі відомості про свята Православної Церкви / Уклад. О. Кислашко, ієрей Я. Кислашко.- К.: Українська Православна Церква — Київський патріархат, 1992.- 112 с.

Леся Українка Що дасть нам силу?: твори на біблійні теми та переклади зі Святого Письма / уклад., передм. і прим. В.І. Гребенюка.- Луцьк: Ключі; ПрАТ «Волинська обласна друкарня», 2011.- 168 с.- (Серія «Віра наших класиків»)

 

Лубський В.І. Релігієзнавство: Підручник / В.І. Лубський, Т.Г. Горбаченко, М.В. Лубська, А.І. Яковенко.- К.: Центр учбової літератури, 2010.- 448 с.

 

Лубський В.І. Релігієзнавство: підручник / В.І. Лубський, В.І. Теремко, М.В. Лубська.- К.: Академвидав, 2011.- 464 с.

 

Овсійчук В.А. Оповідь про ікону / В.А. Овсійчук, Д.П. Крвавич.- Львів: Інститут народознавства НАН України, 2000.- 398 с.

Собор Святої Софії в Києві: книга-альбом / Авт. Тексту Г. Логвин; Упоряд.: Г.Н. Логвин, Н.Г. Логвин.- К.: Мистецтво, 2001.- 352 с.

 

Степовик Д.В. Сучасна українська ікона: З іконотворчості Христини Дохват. / Д.В. Степовик.- К.: Мистецтво, 2005.- 304 с.

 

Ульяновський В.І. Історія церкви та релігійної думки в Україні. Навч. посібник: У 3-х кн./ В.І. Ульяновський.- К.: Либідь, 1994.-256 с.

 

Цвєтков О.П. Культура і релігія: навч. посібник / О.П. Цвєтков.- К.: Академвидав, 2011.- 192 с.

 

Шевченко В.М. Словник-довідник з релігієзнавства / В.М. Шевченко .- К.: Наук. думка, 2004.- 560 с.

 

Шевченко Т.Г. Серцем нелукавим: православні поетичні й живописні твори / передм. й уклад. В.Гребенюка; ст. Н. Наумової.- Луцьк: Ключі; Волин. обл. Друк., 2012.- 148 с.- (серія «Віра наших класиків»)

Шугаєва Л.М. Релігії світу: навч. посіб. / Л.М. Шугаєва.- К.: Академвидав, 2011.- 256 с.